Новини Церква у світі 

Представники Московського патріархату урочисто відзначили в Полоцьку річницю ліквідації греко-католицької Церкви в Білорусі

Екзарх Білорусі, митрополит Мінський і Заславський РПЦ МП Павло (Пономарьов) очолив в Софійському соборі міста Полоцька 24 лютого урочистості, присвячені 180-річчю Полоцького Собору 1839 року, який скасував, за наказом імператора Миколи I, унію на білоруських землях. На, так звані, урочистості з’їхалися всі єпископи Білоруського екзархату РПЦ МП.

По завершенні богослужіння Павло і всі учасники урочистостей попрямували в Полоцький державний університет, де ректор Д.Н. Лазовский провів для прибулих ознайомчу екскурсію. Далі в актовій залі навчального закладу відбувся урочистий акт, приурочений до 180-річчя Полоцького Собору.

У своєму виступі на заході екзарх заявив, що в православну Церкву в 1839 році добровільно повернулося понад одного мільйона шестисот тисяч білоруських і литовських уніатів. “Собор поклав кінець болючого конфесійною поділу білоруського народу, об’єднавши його в лоні Православної Церкви”, – вважає Павло.

“Немає нічого страшнішого в суспільному житті, ніж ворожнеча і поділ на релігійному грунті, – заявив він далі. – Саме тому необхідно, не засуджуючи нікого, засвоїти уроки історії і зробити все можливе, щоб давні смути і міжконфесійні конфлікти, захмарювали життя людей на Білоруській землі до Полоцького Собору, не повторилися більше ніколи “.

Довідка (за матеріалами Вікіпедії):

Полоцький собор — собор Руської греко-католицької церкви в межах Російської імперії відбувся 12 лютого — 18 лютого 1839 року в м. Полоцьку в приміщенні Софійського собору. Оприлюднення акту полоцького собору почалося з квітня 1839 р.. Метою собору була ліквідація греко-католицької церкви в Російській імперії з ідеологічних міркувань. Секретна інструкція уряду Росії від 1834 р. стверджувала про необхідність «поступового й обережного» примусу греко-католиків до підпорядкування їх владі Відомства православного сповідання Російської імперії. Скликали цей собор Йосиф Семашко, Антоній Зубко, Василь Лужинський, котрі заздалегідь були введені в оточення Йосафата Булгака.

Характер зазначеного собору стає зрозумілим історичними умовами, коли цей собор був нав’язаний «згори» російською владою на теренах колишнього Великого князівства Литовського після російських каральних акцій під час польського повстання 1830—1831 років, через що прості віряни не чинили спротиву.

Підготовка до собору велась таємно з 1835 року Секретним комітетом, а на місце проведення згаданого собору прибув російський 29-й козацький полк. На полоцькому соборі було 111 греко-католицьких священиків, які не знали про таємне рішення російського уряду, раптово дізналися про це та спробували виступити проти ліквідації греко-католицької церкви і збирали підписи з цією метою, паралельно зі збором підписів намовлених прихильників ліквідації греко-католицької церкви (з метою поліпшення свого матеріального становища за рахунок вказаної ліквідації); деякі з прихильників греко-католицької церкви були заслані далеко від Батьківщини у внутрішні області Росії. У Білоруській єпархії з числа 680 греко-католицьких священиків після адміністративного тиску дали підписи лише 186 для такого собору, частина намагалася перейти в римо-католицтво при примусовій ліквідації греко-католицтва в Російській імперії. (60 монастирів василіян греко-католиків вже насильно були знищені російською владою).  Але уряд Росії, слідкуючи за настроями серед католицького кліру через вивідувачів Секретного комітету і готуючись до так званого полоцького собору, приготував заздалегідь указ 1829 року про заборону переходити греко-католикам в римо-католицтво. Раніше, 22 квітня 1828 р., російський цар видав указ, яким наказав перетворити організаційні форми греко-католицької церкви у російське православ’я: відбулася реструктуризація: замість 4 греко-католицьких єпархій (Полоцької, Віленської, Берестейської і Луцької) було примусово укомплектовано Росією дві — Білоруську й Литовську єпархії.

Під час цих подій завдання вести спостереження за греко-католицькими священиками було покладено на члена Секретного комітету камергера Скріпіцина Валерія Валерійовича (*1799—†1874). Представник російського фельд’єгерського корпусу вказав Антонію Зубко (від імені асесора другого департаменту Римо-католицької духовної колегії Йосифа Семашко) «переконати» єпархію та консисторію приєднатися до РПЦ МП, а у разі їх спротиву — заслати їх у монастир на покарання. До таємного плану Секретного комітету організації так званого полоцького собору причетні були також міністр внутрішніх справ Російської імперії Блудов Дмитро та московський єпископ Філарет Дроздов.

Російський політичний режим на ньому організував анти-канонічне «скасування» постанови Берестейського собору 1596 року. Ця подія полоцького собору відбулася одразу після знакових смертей противників насильного приєднання до РПЦ МП греко-католиків (підозріло одночасно померлих саме перед цим собором): пінського вікарного єпископа Йосафата Жарського та доктора канонічного права Йосафата Булгака. Останній був фахівцем у формулюванні ступеня правомірності цих подій. За його життя очевидно не могли вчинити цю незаконність полоцького собору. Оскільки російській владі потрібно було так би мовити «узаконити» оформлення своєї окупації Великого князівства Литовського (терени сучасної Білорусі, України та Литви), де до того зовсім не було парафій та священиків Російської православної церкви Московського Патріархату. Достатньо вказати, що старообрядці (засновники міста Вєтка), тікаючи з Московії, рятувалися від репресій РПЦ МП саме у Великому князівстві Литовському.

Особливу увагу заслуговує передсоборна форма репресій та інтриги: у 1836 році греко-католицьких священиків та монахів у Білорусі та Україні почали змушували писати письмово розписки «добровільної згоди перейти на російське православ’я», незгідних понижували у посаді, ув’язнювали у монастирі, засилали у найгірші парафії. А ще до зазначеного полоцького собору в 1837 р. Греко-католицьку Колегію уряд Росії примусово підпорядкував урядовому синодові Російської православної церкви, тим самим вважаючи формальністю організацію «полоцького собору».

До Російської православної церкви Московського Патріархату було насильно приєднано понад 1600 парафій, що налічували понад 1,6 мільйона парафіян, що з часом примусово довели масовим переведенням у російське православ’я до 3 мільйонів люду; додатково — 32 монастирі, понад 2000 храмів, понад 4000 священиків різного сану. Основним ініціатором такого чергового «возз’єднання» став проросійський греко-католицький єпископ Йосиф Семашко. З ним були — Антоній Зубко, Василь Лужинський та ще 21 персона. Цей собор прийняв акт, підозріло вигідний виключно РПЦ МП, що мав два пункти:

У першому — оголошувалося про «єдність Православної церкви» та прохання про підпорядкування Греко-католицької церкви православному синодові державного Відомства віросповідань Російської імперії очолюваному обер-прокурором Нечаєвим Степаном Дмитровичем,
у другому — вони просили російського імператора Миколу І вчинити «швидку» адміністративну ліквідацію греко-католицьких парафій, які зберегли вірність Греко-католицькій церкві. До цього псевдо-соборного акту були прикладені «зобов’язання» 1305 священиків та ченців, після прийняття акту їхню кількість підозріло підігнали до 1607 осіб.


25 березня (6 квітня н.ст.) 1839 р. російський імператор Микола І видав указ відповідно до акту полоцького собору, на основі чого урядовий синод РПЦ МП прийняв постанову про «приєднання уніатів» до РПЦ МП.

22 листопада 1839 р. Папа Римський Григорій XVI видав алокуцію з обвинуваченням греко-католицького єпископату у відступництві, але без критики уряду Росії з-за побоювань прогнозованих наслідків для римо-католиків в Російській імперії.

Пізніше відбувся на основі проголошень полоцького собору політично-адміністративний тиск на греко-католиків Холмщини, що особливо був відчутний за імператора Олександра II у 1875 році, з ліквідацією Холмської дієцезії на користь утворення структури РПЦ МП у тих краях. У Люблінській губернії, Сувальській губернії, Седлецькій губернії та інших греко-католики масово стали переходити на римо-католицтво.

Крім вищенаведеного, наслідком так званого «полоцького собору» була втрата розграбованих російським окупаційним режимом культурних цінностей Білорусі та України (книги, ікони, витвори мистецтва, коштовний посуд тощо).

Тільки на Галичині під владою Австрії Українська греко-католицька церква продовжувала розвиватися.

 

 

Related posts

Leave a Comment